Рубрика про те, як наші студенти вміють не лише знаходити актуальні теми, працювати з фактами, формулювати висновки, а й помічати важливе в буденному та розповідати цікаві історії.

Катерина Главатських

студентка групи Ж-21

Бабусин борщ

Мова любові моєї бабусі Тетяни – це їжа. Пригостити дітей та онуків смачненьким для неї дуже важливо. Вона готувала чудові страви. Коли я приїжджала до них із дідусем на канікули, то кожного дня були різні ласощі. Вона погано бачила, але прекрасно готувала. Раніше я сприймала це як щось буденне, але тепер розумію: вона варила, смажила, пекла наосліп, це справді неймовірно.

Та наосліп вона не тільки готувала. Бабуся мала клумбу, бо дуже любила квіти, особливо тюльпани, майорці та чорнобривці. Вона старанно доглядала за ними, щоб не було жодної бур’янинки. Також вона ходила з дідусем на город полоти через маленький лісок. Для мене бабуся неймовірно сильна особистість. Хоч велику частину свого життя вона ледь бачила, а в останні роки взагалі нічого, дуже хворіла, але раділа з того, що займалася улюбленими справами, піклувалася про нас усіх із великою любов’ю. 

Мій смак дитинства  ̶  це пироги з яблуком, вареники з вишнею, сиром, капустою чи грибами, картопля, запечена в духовці, та, звісно, борщ.  На мою думку, її борщ  ̶  найкращий у світі. Я пам’ятаю, як колись без попередження поїхала до них у село, а вона дуже швидко приготувала його, щоб я ні хвилинки не була голодною.

Я прокидалася від його аромату. Ще згадалося, що колись ночувала в них, і ми з дідусем вночі вирішили підкріпитися. Насипали по мисці борщу, нарізали сала, цибулі і хліба.

 Також бабуся давала мені борщик у баночці в гуртожиток. І пʼять років, і кілька тижнів тому він на смак  ̶  теплий та рідний. 

Недавно вона померла. Часто у фільмах чи у книжках бачимо, що людину почали цінувати та хотіли сказати слова любові тільки після її смерті. Але я дуже рада, що дорожила своєю бабусею й говорила їй це. Та мені хочеться, щоб вона зараз почула тисячі разів, як сильно я її поважаю і люблю. Дуже важливо говорити рідним добрі слова, проводити з ними більше часу, поки ще не пізно.

На клумбі розцвіли її тюльпани. Я поїхала в гуртожиток із банкою дідусевого борщу.  Він навчився готувати його так само смачно. 

Анна Біда

студентка групи Ж-21

Травневий борщ

О восьмій сонце вже давно розливається заколисаною травневими дощами землею. Витісняючи прохолодну тінь, воно затікає під кожне дерево, кущ, квітку, стебельце. Випікає нерівні, трохи надщерблені піщані пасочки і торти, які вчора в сутінках ліпили старанні дитячі руки. Так починається новий ранок останнього весняного місяця. Вихідний день віщує робочий час на приватному дворищі, бо у селі зазвичай немає ледачих відпочинків між трудовими тижнями. Тут завжди є праця. Бджоли ще зі світанку розминають свої прозорі крильця, готуючись до тривалої подорожі за квітковим пилком.

Пес простягає передні лапи з будки, він цілий день бігатиме з гавкотом за надокучливим сірим сусідським котом, який приходить на наше подвір’я ще з першими півнями. А наші ж пухнасті можуть собі дозволити поспати довше після нічних пригод. Будинок уже прокинувся. Не сплять мешканці, не сплять і стіни. Потихеньку сон покидає й мене. Ніс ловить слабку гірчинку в повітрі від звареної «по-турецьки» кави,  долинає смачне шкварчання із кухні. Мама готує сніданок. Як завжди. У каструлі легенько бурчить бульйон із капустою. Мішає. По колу плавають картоплинки. Поруч, на пательні, блищать золотисті рівненькі квадратики цибулі. Постійно дивувалася, як у неї виходить різати неслухняний сферичний овоч так ідеально. Цибулю невеликим шаром накриває натерта морква. «Дупку» морквини, яку вже не зручно було терти, з’їдаю я.

 Черга буряка. Він так зашарівся, що мамині пальці, терка і дерев’яна дошка – усе – рожеве. Мама з усмішкою швиденько проводить пальцем, залишаючи на моєму носі кольоровий відбиток. Пахощі розходяться кімнатою і линуть через відчинене вікно. Солонуватий томат доповнює засмажку. Обов’язково трішки треба відлити у стакан, посьорбати. Постійно при готуванні думаю, чому я не дістаю його попити просто так, чому не можу почистити морквину і з’їсти ціленьку, а не тільки невеликий шматок, чому не можу натерти буряк на нехитрий салат. Так рідко щось робиться просто так…

Маю місію сходити на город та нарвати свіжої зелені для борщу. Вона вдало доповнює смак. Минаю пасіку, одна бджола, як завжди, обов’язково влаштує ДТП з моєю головою чи плечем. Тато якраз копирсається між рамками в одному з вуликів. Щось бубонить до своїх маленьких трудівниць. На городі, крім цибульки з кропом, уполюю кілька ледь червоних ранніх черешень. Потім швиденько повернусь на кухню, щоб закінчити страву.

Борщ виглядає на мене з-під скляної кришки і якось незадоволено дихає паром через малу дірочку, зазиваючи скуштувати. Але ні, він має настоятися певний час, щоб набратися смаку. Тож виходжу надвір сказати, що за десять хвилин будемо снідати. Мама з кавою ходить клумбами, то там то тут вириваючи поодинокий бур’янець. Але хрін, який нахабно проріс між тюльпанами, не чіпає. Каже, щоб  цей вередун як не там де садили, то хоч тут виріс. Він рідко з’являється у нас у заправках до страв, але постійно потрібний для консервації.

Іду сипати їсти. Піднімаю кришку, і відразу лице обдає гарячим, запашним паром, а щоки вкриваються рум’янцем. Ароматний, тільки-тільки зварений борщ набираю ополоником. Трохи надсьорбую гарячу червону смакоту, і ще трішки, і ще, тільки треба потроху, щоб не попекти язика. Три тарілки дмухають паром на столі, сметана розбавляє кольорову гаму в тарілці, поруч на тоненькі скибки хліба лягають часник із цибулею та шматочки сала. Снідання. Якраз і пасочки сонце спекло, і пахне весною, і борщем пахне, і кожен колір свій запах і звук має. Чи мав. Бо зараз, сьорбаючи свій борщ, озираюся довкола. Смачно, але якось не так. Сіро. Чи то не травень, чи то багато води з того травня спливло…