Рубрика про те, як наші студенти вміють не лише знаходити актуальні теми, працювати з фактами, формулювати висновки, а й помічати важливе в буденному та розповідати цікаві історії.

Анна Біда

студентка групи Ж-21

Травневий борщ

О восьмій сонце вже давно розливається заколисаною травневими дощами землею. Витісняючи прохолодну тінь, воно затікає під кожне дерево, кущ, квітку, стебельце. Випікає нерівні, трохи надщерблені піщані пасочки і торти, які вчора в сутінках ліпили старанні дитячі руки. Так починається новий ранок останнього весняного місяця. Вихідний день віщує робочий час на приватному дворищі, бо у селі зазвичай немає ледачих відпочинків між трудовими тижнями. Тут завжди є праця. Бджоли ще зі світанку розминають свої прозорі крильця, готуючись до тривалої подорожі за квітковим пилком.

Пес простягає передні лапи з будки, він цілий день бігатиме з гавкотом за надокучливим сірим сусідським котом, який приходить на наше подвір’я ще з першими півнями. А наші ж пухнасті можуть собі дозволити поспати довше після нічних пригод. Будинок уже прокинувся. Не сплять мешканці, не сплять і стіни. Потихеньку сон покидає й мене. Ніс ловить слабку гірчинку в повітрі від звареної «по-турецьки» кави,  долинає смачне шкварчання із кухні. Мама готує сніданок. Як завжди. У каструлі легенько бурчить бульйон із капустою. Мішає. По колу плавають картоплинки. Поруч, на пательні, блищать золотисті рівненькі квадратики цибулі. Постійно дивувалася, як у неї виходить різати неслухняний сферичний овоч так ідеально. Цибулю невеликим шаром накриває натерта морква. «Дупку» морквини, яку вже не зручно було терти, з’їдаю я.

 Черга буряка. Він так зашарівся, що мамині пальці, терка і дерев’яна дошка – усе – рожеве. Мама з усмішкою швиденько проводить пальцем, залишаючи на моєму носі кольоровий відбиток. Пахощі розходяться кімнатою і линуть через відчинене вікно. Солонуватий томат доповнює засмажку. Обов’язково трішки треба відлити у стакан, посьорбати. Постійно при готуванні думаю, чому я не дістаю його попити просто так, чому не можу почистити морквину і з’їсти ціленьку, а не тільки невеликий шматок, чому не можу натерти буряк на нехитрий салат. Так рідко щось робиться просто так…

Маю місію сходити на город та нарвати свіжої зелені для борщу. Вона вдало доповнює смак. Минаю пасіку, одна бджола, як завжди, обов’язково влаштує ДТП з моєю головою чи плечем. Тато якраз копирсається між рамками в одному з вуликів. Щось бубонить до своїх маленьких трудівниць. На городі, крім цибульки з кропом, уполюю кілька ледь червоних ранніх черешень. Потім швиденько повернусь на кухню, щоб закінчити страву.

Борщ виглядає на мене з-під скляної кришки і якось незадоволено дихає паром через малу дірочку, зазиваючи скуштувати. Але ні, він має настоятися певний час, щоб набратися смаку. Тож виходжу надвір сказати, що за десять хвилин будемо снідати. Мама з кавою ходить клумбами, то там то тут вириваючи поодинокий бур’янець. Але хрін, який нахабно проріс між тюльпанами, не чіпає. Каже, щоб  цей вередун як не там де садили, то хоч тут виріс. Він рідко з’являється у нас у заправках до страв, але постійно потрібний для консервації.

Іду сипати їсти. Піднімаю кришку, і відразу лице обдає гарячим, запашним паром, а щоки вкриваються рум’янцем. Ароматний, тільки-тільки зварений борщ набираю ополоником. Трохи надсьорбую гарячу червону смакоту, і ще трішки, і ще, тільки треба потроху, щоб не попекти язика. Три тарілки дмухають паром на столі, сметана розбавляє кольорову гаму в тарілці, поруч на тоненькі скибки хліба лягають часник із цибулею та шматочки сала. Снідання. Якраз і пасочки сонце спекло, і пахне весною, і борщем пахне, і кожен колір свій запах і звук має. Чи мав. Бо зараз, сьорбаючи свій борщ, озираюся довкола. Смачно, але якось не так. Сіро. Чи то не травень, чи то багато води з того травня спливло…